Гончаренко Любов, 2 – А клас

КУ ЗОШ № 15

Чарівний Веселун

В одному невеличкому місті жив хлопчик, якого звали Дмитрик. Добре жилося     хлопчику – всі його любили, ні в чому йому не відмовляли. Схотів Дмитрик нову іграшку – мама йому купувала, а схотів багато солодощів – теж отримував. Все було б нічого, та не мав хлопчик друзів, бо майже ніколи не виходив на вулицю гуляти.

         Як не просила його мама, як не вмовляла, але Дмитрик робив своє: то сидів за комп’ютером, то дивився мультфільми. Вже знав хлопчик всі мультфільми напам’ять, та однаково вони йому не набридали.

         Одного зимового ранку прокинувся Дмитро від дзвінкого сміху, що лунав під вікнами його будинку. «Що це? – здивувався хлопчик та підійшов до вікна. Як же сумно стало маленькому Дмитрику, коли він побачив, що його однолітки весело ліпили сніговичка, гралися сніжками, з’їжджали на санчатах з гірки. А він залишався на самоті, біля нього був лише комп’ютер та телевізор. Нічого не залишалося засмученому хлопчику, як сісти біля телевізора та знову дивитися мультфільми. Увечері від смутку хлопця не залишилося й сліду, він знову був задоволений собою та своїми забавками біля телевізора та комп’ютера.

Так пройшла зима, з’явилися веселі грайливі промінці теплого весняного сонця у вікні Дмитрикової кімнати. Щодня  малий Дмитро чув веселі голоси хлопчаків, що вибігали гратися  на вулицю. Одного разу, визирнувши у вікно, хлопчик побачив, як діти пускали паперовий кораблик по струмочку, як швидко кораблик перепливав з одного краю на інший, як задоволені діти намагалися  зробити так, щоб кораблик не потонув у холодній воді серед  льоду, що ще не розтанув під промінням теплого весняного сонця. Засумував хлопчик. Наступного дня  він захворів.

Пройшло декілька тижнів, а Дмитрик все не міг видужати. Мама запрошувала лікарів, купувала ліки, та це не приносило жодної користі.

Одного вечора, коли вже всі полягали спати, з’явився перед Дмитром домовичок.

• Хто ти? – злякано запитав хлопець.
• Я той, хто хоче тобі допомогти видужати, - відповів домовичок, - мене звуть Веселун.
• А як ти мені допоможеш, коли лікарі не можуть нічого зробити?
• Є у мене чарівний пилок, але він допомагає тільки тим дітям, які цього хочуть,- промовив Веселун.
• Я хочу, хочу, - пробурмотів Дмитрик.

Веселун узяв чарівний пилок, дмухнув на Дмитрика, та враз хлопчик піднявся на ноги й відчув у собі сили.

 - Запам’ятай, Дмитрику, якщо ти не знайдеш собі друзів, з якими тобі буде весело та добре, чари пилку зникнуть, а хвороба повернеться.

Дмитрик видужав. Щовечора чекав він Веселуна, щоб подякувати йому, але Веселун, мабуть, вже був далеко від нього, бо поспішав допомогти іншим дітям, що втрачали дорогоцінний час біля телевізорів та комп’ютерів.

    Дмитрик щодня почав виходити на вулицю гуляти, він забув про мультфільми. У нього з’явилося безліч друзів. З цього часу хлопчик твердо вирішив,що він тепер ніколи не проміняє їх  на комп’ютер чи телевізор.